Головна>Новини
КрНУ



































Новини

#Наша Незалежність#Марафон_30
06.08.21


Виборювання незалежності нашої держави – складний і тривалий історичний процес. Згадаємо, як це було (серпень 1990 – серпень 1991) …

З Декларації про державний суверенітет розпочався відлік реального і остаточного руху України з радянсько-російської імперії до суверенності, самостійності й незалежності. Наступними офіційними кроками на цьому шляху стали:

Закон «Про економічну самостійність Української РСР» (прийнятий Верховною радою УРСР 3 серпня 1990 р.)

Цей закон – логічне продовження Декларації про державний суверенітет України, який гарантував відповідні його положення.

1. Власність народу на її національне багатство та національний дохід.

2. Різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист.

3. Децентралізацію власності й роздержавлення економіки.

4. Повну господарську самостійність і свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України.

5. Введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу.

6. Національна митниця.

7. Захищеність внутрішнього ринку.

8. Взаємовигідні зв’язки з іншими республіками.

9. Вступ України до міжнародних економічних і фінансових організацій.

10. Право створення на власній території вільних економічних зон тощо.

Значення прийняття закону «Про економічну самостійність Української РСР»

1. Прийняття цього закону свідчило про швидке наближення розпаду СРСР.

2. Закон створював умови для прийняття низки інших законів – про власність, про підприємництво, про інвестиційну політику тощо.

3. Закон мав сприяти поліпшенню діяльності народного господарства в республіці і подоланню економічної кризи.

4. Прийняття цього закону свідчило про те, що вся Верховна рада, незалежно від політичних позицій, намагалася подолати кризу в республіці самостійно, спираючись на власні сили.

Політична конфронтація восени 1990 р.

Восени 1990 р. в республіці виникла політична криза.

1. 1 жовтня 1990 р. відкрилася друга сесія Верховної ради УРСР.

Було зачитано звернення Асоціації демократичних блоків у радах, у якому були сформульовані вимоги відмовитися від підписання нового союзного договору, що його запропонував М. Горбачов.

2. 30 вересня, 1 і 2 жовтня у Києві відбувалися масові мітинги й маніфестації проти підписання союзного договору.

3. 2 жовтня на майдані Незалежності студенти оголосили політичне голодування, вимагаючи відставки голови Ради міністрів УРСР В. Масола, яке тривало до 17 жовтня.

4. 17 жовтня Верховна рада прийняла постанову, яка задовольнила основні вимоги студентів.

5. З 25 по 28 жовтня 1990 р. у Києві відбулися II Всеукраїнські збори Народного Руху України, на яких були внесені зміни до статуту і програми Руху. З його назви вилучили слова «за перебудову». Рух визначив спосіб і шлях боротьби за досягнення незалежності України.

6. Наростав конфлікт між комуністичною більшістю і демократичними силами у Верховній раді у зв’язку з арештом депутата Верховної ради УРСР С. Хмари.


Суспільно-політичні процеси в першій половині 1991 р. Референдум 17 березня 1991 р.

Щоб якнайшвидше підписати союзний договір і зберегти СРСР, на 17 березня 1991 р. було призначено всесоюзний референдум.

До бюлетеня референдуму вносилося одне питання – «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуються права і свободи будь-якої національності?». Шість союзних республік відмовились від його проведення – Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія.

Напередодні проведення референдуму з’явився новий проект союзного договору. Розпочався так званий Новоогарьовський процес за формулою «9+1» (Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія, Киргизія, Таджикистан, Азербайджан + Центр).

За пропозицією голови Верховної ради УРСР Л. Кравчука в Україні на референдум було додатково поставлено питання – «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше запитання позитивну відповідь дало 70,5%, на друге – 86, 2% громадян України.

М. Горбачов намагався зберегти СРСР у вигляді «справжньої федерації».

Верховна рада України, очолювана Л. Кравчуком, відхилила федеративну концепцію договору, висунувши план перетворення Союзу в конфедерацію.

Підписання нового союзного договору було намічено на 20 серпня 1991 р.

Спроба державного перевороту в СРСР

Ідея національного суверенітету охопила широкі верстви населення в усіх республіках. Намагаючись запобігти розпадові СРСР, консервативні сили в КПРС, високопоставлені керівники СРСР з оточення М. Горбачова вирішили взяти владу до своїх рук.

19 серпня 1991 р. М. Горбачов перебував на своїй дачі в Криму (мис Форос), заколотники вирішили діяти негайно. Із Кремля на весь світ було повідомлено про «хворобу» М.

Горбачова, його неможливість подальшого виконання обов’язків президента СРСР і про перехід повноважень глави держави до віце-президента Г. Янаєва.

Було заявлено про створення Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР (ДКНС).

Російською мовою – ГКЧП. До його складу увійшли:

Г. Янаєв – віце-президент СРСР,

В. Павлов – прем’єр-міністр,

В. Крючков – голова КДБ,

Д. Язов – міністр оборони,

О. Бакланов – перший заступник голови ради оборони СРСР,

Б. Пуго – міністр внутрішніх справ,

В. Стародубцев – голова селянської спілки СРСР,

О. Тізяков – президент асоціації державних підприємств та об’єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку.

Вони заявили про:

призупинення діяльності політичних партій, громадських організацій і масових рухів,

заборону мітингів, страйків, демонстрацій;

встановлення контролю над засобами масової інформації;

запровадження в окремих районах СРСР надзвичайного стану тощо.

Основні події, пов’язані з путчем, розгорнулися в Москві з 19 по 21 серпня 1991 р. Президент Російської Федерації Б. Єльцин оголосив путч заколотом, а його організаторів – державними злочинцями. Десятки тисяч москвичів виступили на захист «Білого дому» (будинку російського парламенту).

Уранці 19 серпня 1991 р. командувач суходільних військ СРСР генерал В. Варенников разом із групою військовиків з’явився у Києві. Заручившись підтримкою першого секретаря КП України С. Гуренка, він попередив українських керівників, що невиконання наказів ДКНС приведе до введення в Україні надзвичайного стану. Українське керівництво зайняло обережну позицію. В Україні опір ДКНС очолили представники Народного Руху, СДПУ, ПДВУ, інших демократичних сил: фракція Народної ради в українському парламенті закликала народ до громадської непокори і до всеукраїнського страйку проти диктатури;

Львівська обласна рада звернулася до населення області із закликом «при спробі насильницького усунення демократично обраної народної влади відповісти масовими актами громадської непокори»;

19 серпня в Донецькій міськраді зібралося понад 50 народних депутатів обласної та міської рад. Вони прийняли звернення до президії Верховної ради УРСР та до жителів міста, в яких заявили про категоричне невизнання ДКНС;

Донецький страйком на знак протесту проти дій ДКНС почав готувати загальношахтарський страйк;

сесія Харківської міськради розцінювала утворення ДКНС як «найтяжчий злочин»; Народний Рух України закликав громадян до непокори, «створювати організаційні структури активного опору»;

Союз українського студентства звернувся до Верховної ради УРСР з заявою про намір розпочати «акції громадянської непокори»;

20 серпня 1991 р. відбулися великі сходини львів’ян, які висловили обурення державним переворотом, підтримку російській демократії, готовність захищати суверенітет України та законно обрану владу.

Республіканський штаб Руху і всеукраїнський страйком планували розпочати 21 серпня безстроковий всеукраїнський страйк.

Із усіх політичних сил України лише керівництво компартії стало на бік заколотників. Зразу ж після початку заколоту в Москві ЦК КПУ надіслав низовим організаціям таємні телеграми, в яких були вказівки «вжити заходів до участі комуністів у сприянні Державному комітету із надзвичайного стану в СРСР» і не керуватися Конституцією УРСР. Також давалися накази «припиняти екстремістські настрої», «унеможливити демонстрації, мітинги, маніфестації та страйки протесту».

Про свою підтримку ДКНС заявили:

обкоми компартії Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Харківської, Чернігівської областей;

партійно-радянське керівництво Криму;

окремі міськкоми КПУ.

21 серпня 1991 р. відкрилася надзвичайна сесія Верховної ради РРФСР. З делегацією парламенту М. Горбачов повернувся в Москву. Тим часом, після невдалої спроби в ніч проти 21 серпня захопити московський «Білий дім», де перебував Б. Єльцин та його прибічники, коли група «Альфа» (спецпідрозділ КДБ) відмовилася штурмувати «Білий дім», стало зрозуміло, що заколот провалився.

22 серпня 1991 р. М. Горбачов скасував антиконституційні акти організаторів державного перевороту та усунув членів ДКНС із посад, які вони обіймали. Керівників заколоту було заарештовано, а Б. Пуго (за офіційною версією) застрелився.

24 серпня 1991 р. Верховна рада УРСР за участь у заколоті тимчасово припинила діяльність КП УРСР і того ж дня прийняла Акт проголошення незалежності України.
КрНУ