Студенти - стипендіанти Міжнародного Фонду імені Катерини Ковшевич вшанували жертв Голодомору
26.11.19
Важливі суспільні речі об"єднують. Студенти університету - стипендіанти Міжнародного Фонду імені Катерини Ковшевич разом з дослідницею історії Голодомору-геноциду української нації проф. Капустян вшанували пам"ять українців, убієнних Голодомором, організованим радянським тоталітарним режимом проти української нації. Церемонія пошанування відбулася у селі Заруддя, що на Полтавщині біля першого в Україні пам"ятника жертвам Голодомору-геноциду 1932-33рр. відкритого 24 квітня 1990 року.
У Новогалещинському ліцею представили книгу "Пам"ять 33-го кличе молодих: сповіді свідків і слово історика". Спогади очевидців Голодомору записували попередні покоління студентів університету. Теперішні студенти виконують просвітницьку місію.
На 1932-1933 рр. українське село пережило стержневі втрати. Більшовицька влада заздалегідь, – зазначає автор Конвенції про геноцид Рафаел Лемкін, – розправилась з інтелігенцією – «мозком нації», священниками – «душею нації», заможним селянином-господарем . Свободолюбних українців карала радянська командно-репресивна система . Каральні методи стають головними важелями при виконанні хлібозаготівельних планів. З цією метою були видані спеціально для України і Кубані постанови політбюро ЦК КП(б)У «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 18 листопада 1932 року і бюро Північно-Кавказького Крайкому ВКП (б) «Про хід хлібозаготівель і посіву по районах Кубані» від 4 листопада 1932 р., які спонукали здійснювати каральні акції на території України і Кубані, де компактно проживали українці: запроваджують натуральні штрафи, подвірні обходи та економічну блокаду, заносять українські села і кубанські райони на «чорні дошки», створюють бригади з числа колгоспних активістів, які силою вилучали у селян не тільки зерно, але й інші харчі та цінні речі, щоб селяни не змогли їх продати або виміняти на їжу. Створюються умови несумісні з фізичним виживанням.
Восени 1932 року бригади у складі місцевих активістів та уповноважених з району, як згадували свідки, здійснювали повальні обшуки в оселях мешканців села Заруддя, що на Полтавщині. Усе їстівне дощенту виміталось.
«Тоді, – згадує уродженка села Заруддя Волювач Лідія Андріївна (1920 р.н.), нам говорили, що десь голодують люди і потрібно здавати зерно. З міста приїздив головний уповноважений на прізвище Грачов, а з ним ходили наші місцеві прихвостні з сучого племені – активісти Неїченко Пилип і Сварієнко Михайло – і, коли вдиралися в оселю, то не тільки хліб, а все їстівне виміталось. Ми плакали, матері наші кляли їх, але їх не могло це ні розжалобити, ні зупинити».
На хуторі Маклакових, у господаря Тихона Маклакова, Пилип Неїченко довго ходив подвір’ям, у будівлі заходив, поки таки знайшов подвійну стіну, всередині якої була схована пшениця. Тоді і ту пшеницю забрали на підводу, і діда Тихона заарештували. А дідові Тихону вслід розлючений активіст Пилип Неїченко, тикаючи палицею у вічі, кричав: «Ах ти, проклятий куркуляко!» По цей день доля Тихона Маклакова невідома. А його дружина Тихониха у розпачі стала на коліна і почала голосити: «Боже праведний! Пошли йому, Луципіру кару, якщо не йому, то його дітям, якщо не дітям, то його внукам». І за гріх, скоєний проти односельчан, поплатився Пилип Неїченко: його син Пилипко, що навчався у Харкові, за невідомих обставин зник…»
Україна пережила суспільний стрес, який і до сьогодні дається взнаки. Радянська тоталітарна держава, доводячи людей до фізичного виснаження, змушувала їх продавати власне сумління, приймати більшовицькі стандарти життя.
