Вітаємо доцента Нінель Конюхову з подвійним ювілеєм!
20.09.21
У вересні поточного року к.філол.н., доцент Нінель Ігорівна Конюхова відзначає дві важливі дати – 85-річний ювілей та 50 років роботи у Кременчуцькому національному університеті ім. М. Остроградського. Сьогодні, 20 вересня, день її народження. Ювілярка розповіла чимало цікавого про роки навчання і роботи.
Нінель Ігорівна Конюхова разом із родиною приїхала до Кременчука у серпні 1971 року. Почала працювати на кафедрі іноземних мов університету (на той час – Кременчуцького загальнотехнічного факультету Харківського автодорожнього інституту), викладала німецьку та англійську мови. У 1980-му захистила кандидатську дисертацію. У 1983-му стала завідувачкою кафедри іноземних мов. У 2015-му залишила цю посаду.
Після 50 років роботи в університеті про своїх студентів Нінель Ігорівна каже:
– Студенти для мене – це найголовніше, я завжди їх обожнювала! То були чарівні студенти, я вчила їх, потім їх дітей, потім онуків…
Ось що розповіла ювілярка про своє життя і роботу в університеті:
70-ті роки
70-ті роки, заняття зі студентами вечірнього відділення
– Звідки ви приїхали до Кременчука, де народились?
– На Уралі, у Пермі. Це було місто, куди відправляли на заслання, тому інтелігенція там була розкішна, дуже розумна, просто чудова! Мій тато був начальником цеху на авіаційному заводі, грати у шахи до нього приходили головний конструктор, головний інженер, головний механік, тобто оточення було чудове! Я була старшою донькою, тато мене дуже любив, брав із собою на футбольні матчі, на рибалку, навіть у відрядження до Москви. Ми дуже дружно жили, під час війни до нас приїздила таткова рідня, у нас була двокімнатна квартира, у другій кімнаті стояли дерев’яні нари, на них усі спали, а маленькі двоюрідні братики спали у коритці. Може, й було затісно, але жили ми дуже дружно, у мене на все життя залишилося почуття родини.
– Чому ви вирішили стати перекладачем?
– Мій тато дуже хотів, щоб я була пов’язана з наукою, він багато цікавого розповідав, я й сама ще з дитинства зрозуміла, що наука – це цікаво, і я маю до цього долучитися. Я завжди бачила себе перекладачем в Індії і на слоні! Тільки так – в Індії і на слоні! Школу я закінчила із золотою медаллю, вчитися було дуже-дуже цікаво, у нас були чудові викладачі, ми слухали їх на уроках розкривши рота! Німецьку я знала дуже добре – у нас була прекрасна вчителька-німкеня, дуже мила жінка, хоча ми всі над нею знущалися – тоді, після війни, було заведено знущатися з вчителів німецької. Але мові вона мене навчила добре і я поїхала вступати.
– До якого вишу ви вступили?
– Я поїхала до Москви, в інститут сходознавства, але його закрили. Куди далі йти, було незрозуміло, на той час професія перекладача лише починала зароджуватися, на весь Радянський Союз була одна група перекладачів – 25 хлопців, жодної дівчини. У мене була золота медаль, тож мені запропонували у Москві вступити без екзаменів до ветеринарної академії, або до сталеливарного інституту, або до інституту Моріса Тореза, вчитися на викладача. Ветеринаром та сталеваром бути я не схотіла, а щодо вчителя, так я могла і вдома на нього вчитися, тому повернулася додому, до Пермі, вступила до педагогічного інституту. Навчатися було дуже-дуже цікаво, у нас половина викладачів були німцями, звідти і блискуча німецька. Англійська теж була чудова завдяки фантастичній викладачці – Ксенії Володимирівні. Вона навчалася у Шанхаї, я її обожнювала, навіть доньку на її честь назвала! Англійська була моїм улюбленим предметом! За п’ять років навчання я пропустила лише десять днів, коли народила сина – але я все вивчила, виконала усі завдання, які давала Ксенія Володимирівна.
– Інститут закінчили з відзнакою?
– Звичайно! Отримала червоний диплом, я краще всіх навчалася, і мене одну узяли на роботу до Центрального бюро технічної інформації. Чудово пам’ятаю своє перше робоче завдання – перекласти з російської на німецьку інструкцію до бензинової пили «Дружба», тридцять сторінок! Я плакала і перекладала, потім знову плакала, і знову перекладала! Адже це був технічний переклад, а нас цьому в інституті не вчили! Вже потім, коли працювала, для перекладачів зробили курси з термінології – навчали нас, що таке штифт та болт. У той період німці багато обладнання постачали на Урал, і наше купували, тож я їздила по різним містам і робила технічні переклади з німецької на російську і навпаки. Трохи допомагала всесоюзна організація перекладачів, чотири рази на рік ми збиралися на конференції, ділилися досвідом – їздили до Риги, Ленінграду, Ташкенту, Запоріжжя. Я працювала старшим інженером-перекладачем, було дуже цікаво.
– Як ви опинилися у Кременчуці?
– Це була ідея чоловіка. Мій чоловік викладав у військовому училищі, кандидат технічних наук. Коли вийшов у відставку, сказав, що хоче пожити десь на півдні. Він розіслав резюме у 25 міст Радянського Союзу, відповідь надійшла лише з Кременчука. Чоловік доручив мені поїхати подивитися місто. Я якраз летіла на конференцію до Харкова і звідти поїхала до Кременчука. Це був квітень місяць, сонце сяяло, сади цвіли, аромат чудовий, краса навколо! Я побачила чисте-чисте місто, зелене, красиве надзвичайно! Я просто закохалася у Кременчук, приїхала додому і сказала, що ми там житимемо!
– Коли ви приїхали? Хто вас зустрічав?
– Приїхали ми влітку 71-го року, нас зустрічав Маслов, дуже привітно зустрів, дали нам кімнату, 30 квадратних метрів. На Цюрупи був невеликий двоповерховий будинок, там жили інститутські викладачі, і ми там оселилися. Жили дуже добре, дружили з викладачами фізики та хімії, вони були нашими ровесниками, наразі вже всі померли… А квартиру нам дали через півроку, прекрасна була квартира.
70-ті роки, спільне фото з університетськими колегами
– Пам’ятаєте своє перше враження від інституту?
– Пам’ятаю, звичайно. У нас було лише 30 викладачів тоді, зустріли мене дуже добре і в інституті, і на кафедрі. Викладачем англійської мови була Калугіна Людмила Костянтинівна, а німецької – Шумейко Тамара Василівна. Ми й зараз дружимо, вони прийдуть до мене на день народження. А тоді мені дали викладати німецьку та англійську – одна пара була німецька мова, друга – англійська. Але мені це легко давалося, бо добре знала обидві мови, викладати могла будь-яку з них.
– Красиве місто, тепла зустріч, невже не було жодних складнощів?
– Були, звичайно, але я якось легко до них ставилась. Хоча до деяких речей нам з чоловіком довелося звикати потроху. Була така смішна історія – студенти принесли чоловіку коробку цукерок, а він відмовився її брати. Я сказала: ой, як шкода, я так люблю ці цукерки! Але він все одно їх не узяв. Потім студенти з кондитерської фабрики принесли тортик, а чоловік знову його не взяв, хоча я так любила тортики і вони тут були дуже смачні. Чоловік не брав презенти, йому це було незвично.
70-ті роки, з колегами на жовтневій демонстрації
– Хіба у Пермі студенти не приносили цукерки?
– Ні, на Уралі так не заведено, там інші правила життя. У військовому училищі, де викладав мій чоловік, такого не було, і у політехнічному інституті, де він потім працював, теж не було. Я, коли писала кандидатську дисертацію, теж нікому не платила гроші, писала все сама. Щоб скласти екзамени, щороку по два місяці – липень, серпень – сиділа у Ленінській бібліотеці цілодобово – вчилася, і нікому не платила. У мене було два керівника – професор Кожина з пермського університету і професор Еліза Ризель із московського інституту іноземних мов імені Моріса Тореза, мова про гроші чи подарунки ніколи навіть не заходила!
За значний особистий вклад у розвиток вищої освіти Нінель Конюхова нагороджена нагрудним знаком МОН України «Петро Могила», має також нагрудний знак МОН «Відмінник освіти».
– Коли ви захистили кандидатську?
– У 80-му році, захищалася у Москві, мій захист несподівано відклали на три місяці, хтось із професури зауважив, що начебто є вже кандидатська за такою ж темою, що й моя. Я тоді стояла у приймальні і дуже плакала, а повз мене проходила німкеня, професор Ризель, вона сказала: «Дэточка, не плач! Если сразу плёхо-плёхо, то потом карашо-карашо!». І справді, потім було «хорошо-хорошо». Професор Шендельс, яка сказала, що вже існує робота, схожа на мою дисертацію, перевірила все і переконалася, що помилилась. Уявіть собі, вона зателефонувала до аспірантського гуртожитку, де я жила, і сказала: передайте тій бідній жінці, щоб вона прийшла до мене, я вибачусь! Для мене поведінка тієї професури стала еталоном на все життя! Вони були видатні вчені світового рівня, і водночас люди великої культури, поважали студентів! Коли потім колеги питали мене: навіщо ви носитесь зі студентами? – я відповідала, що студенти для мене – це найголовніше, я їх обожнювала все життя! Маю покаятись – за все життя не поставила студенту жодної двійки чи трійки!
– Невже робітники КрАЗу та вагонобудівного заводу, яких ви навчали, так добре знали німецьку?
– Вони не пропускали жодне заняття! У нас взагалі не існувало проблеми відвідування занять! Вони сиділи тихо, як мишенята, і дуже старанно навчалися. Це були надзвичайні студенти, я інших таких не знаю!
– Ви добре їх пам’ятаєте?
– Звичайно пам’ятаю! Я була у них куратором з 71-го по 76-й, це група з вечірнього відділення, працівники автомобільного заводу. Мені було 35, їм – по 30. Вони так багато працювали, на заводі тоді був план, який треба виконувати, а після роботи, о шостій вечора, вони їхали на заняття до інституту і ніколи їх не пропускали, сиділи до 21.40! Приїжджали з роботи такі втомлені, голодні, мені було їх так шкода, я приносила їм млинці, пекла пряники. Потім, після закінчення інституту, ці студенти приходили до мене на всі ювілеї – на 40-річчя, 50-річчя, допомагали з дисертацією, я, коли захистилася, запросила їх до себе. Мій улюблений студент – Петро Онищенко, він був старостою групи, чудова людина! Потім став заступником генерального директора КрАЗу. Він дуже нагадував мого тата. Наразі із цієї групи залишився лише один живий студент, інших вже немає. Чудові були люди, спершу я вчила їх, потім їх дітей, потім – онуків. А потім діти привозили мене на похорони батьків – вони завжди казали: не забудьте про фрау Нінель!
Фото на згадку від колишньої студентки і колишньої колеги. Мудру сову подарував професор Почтовюк.
Цю книгу (на фото) Нінель Ігорівні у 80-х роках подарував викладач-німець на курсах підвищення кваліфікації у Дрездені (Німеччина). Вона розповіла: «На заняттях один викладач-німець раптом сказав, що знає мене, цитував мою дисертацію у своїй роботі, і подарував мені цю книгу».
– Як вам працювалося в університеті?
– Чудово! Чудово працювалося! Я пережила вісім деканів, і нічого – бо я завжди знала, що моя робота має бути виконана, і виконана бездоганно. Я з усіма дружила, ми дружили з викладачем математики Шевченком, це була прекрасна людина, просто прекрасна! Дуже добрі стосунки були з Коміром, з Мосьпанами, з Семеновим. Дуже добре пам’ятаю Костіна, він був абсолютно чарівний, веселий, інтелігентний, прекрасно знав літературу, вірші Єсеніна читав. У нас чудові стосунки були з колегами на кафедрі, свого часу там працювало до 20 співробітників! На кафедрі ми завжди дотримувались трьох основних принципів: професіоналізм, колективізм і доброзичливе ставлення до студентів. А яку прекрасну програму Au-pair ми застосовували! Готували студентів, щоб вони могли за цією програмою рік жити в іноземній родині та відвідувати там мовні курси, а потім вступати там до університету. У мене щороку дві-три дівчинки виїжджали за цією програмою. Це були прекрасні часи!
– Що побажаєте колегам?
– Побажаю їм відповідальності на роботі і любові та підтримки близьких вдома. Мене тримають на світі мої учні і любов моїх рідних – у мене чудова донька, прекрасні онуки і абсолютно чарівний правнук!
Колектив КрНУ вітає ювілярку і бажає їй здоров’я та щастя!
